Львів—Крехів—Жовква

Подвір’я гарно прибране, всі споруди чистенькі, на газонах ростуть різноманітні кущі і трави — краса і тиша. Тиша, бо побачили ми за весь час, що там пробули, лише одного монаха.

Трохи перепочивши ми подалися до знаменитого джерела, яке знаходиться неподалік монастиря. Насправді «неподалік» — це майже кілометр, але після тих сорока, які ми проїхали зі Львова — це вже були дрібниці. Джерело, каплиця над ним та стежка теж чудово прибрані. За кілька метрів від джерела з каменю викладена купіль, де можна побродити більш ніж по коліна у воді, або навіть і скупатися. Зовсім малюки могли б і поплавати.

Якщо вірити вказівникам, то ще за вісімсот метрів там були якісь печери, але сходи до них були дуже круті і ми вирішили не лізти туди, тим більше з велосипедами.

Від джерела до дороги ми виїжджали знов-таки лісовими стежками (як на мене краще було повернутися попри монастир) і знов опинилися в тій же Фійні. Тут в нас були варіанти: повертатися на Львів чи їхати далі на Жовкву. Перемогла Жовква, бо вона була ближче :-)

Дорога на Жовкву була не надто пожвавленою, так що згадувати незлим тихим словом водіїв, що здіймали куряву майже не доводилося.

До Жовкви ми добралися за годину до відправки поїзда і вирішили ще подивитися на центр. На наше щастя він виявився зовсім не далеко від вокзалу і, що значно спростило нам його огляд — майже всі цікаві споруди виявилися довкола центральної площі, принаймні поки ми поїздили ще по сусідніх вулицях в пошуках якоїсь піцерії чи кафе, то небагато цікавих місць знайшли (зрештою піцерії ми теж не знайшли, а єдине кафе було з дверима фарбованими приблизно за перестройки і вибитим вікном). Після невдачі з пошуками нормального перекусону ми повернулися на центральну площу — тут хоча б пива за столиками можна було випити, але попити пива нам теж не судилося — на годиннику вже підходив час відправки поїзда.

Поїзд «Рава-Руська — Львів» вартує окремої розповіді!!! По-перше це чудо 40км. до Львова їхало півтора години (виходить 25-30 км/год — не дуже-то і повільніше ми б і своїм ходом могли їхати, якби не були помучені і голодні). По-друге — особисто в мене склалося враження, що він їде на сонячній енергії — більшу частину дороги сонце валило в вікна і подрімати так, щоб воно не світило в очі можна було хіба десь на полицях для багажу. Ну і по-третє — з двох дверок з тамбура в вагон відкривалася тільки одна, так що ровери ми туди пропихали досить оригінально. Правда майже перед самим Львовом в наш вагон ввірвалася орда пенсіонерів і один злобний дєд таки відкрив ту дверку, от тільки тепер вона не закривалася :-)

До Львова цей експрес-равлик приповз на останній перон головного вокзалу і нам випала нагода дізнатися ще одну дивну особливість нашого вокзалу: облаштовані переходи по колії є між всіма перонами крім першого і останнього. Чому — хто зна, але знаю, що по краях двічі переносили ровери через рельси, а на «середніх» перонах можна було навіть їхати. Нам-то молодим з роверами нічого, а от дєдкам і бабкам з кравчучками — не дуже, тому майже всі вони посунули в підземний перехід.

На цьому казочці кінець, а хто не вірить, що я їздив туди без фотоапарата — молодець. Отримуйте чергову підбірку: