Недодежавю і інші психічні відхилення

І знову, привіт!

Сьогодні — субота, двадцять четверте вересня другого року за армагедонським стилем, за вікном ні секунди не осінь, проте шелест листків чути особливо чітко. Це шелестять сторінки книжок на двадцять першому форумі видавців.

І не витримавши такого тріумфу друкованого слова забастувала електроніка — черговий раз трішечки підздох сервер електронної пошти в львівській сільраді. Не все так страшно, як марудно, але цього виявилося достатньо, щоб для чимпошвидшого виправлення покликали мене. Прийшов,чим зміг — допоміг, але за приблизними підрахунками хлопакам ще з деньок-два доведеться помудохатися, щоб розставити все по своїх місцях.

І от якраз сьогодні в ратуші я і відчув оте недодежавю, яке аж в заголовок запихнув. От ніби все знайоме: коридори, якими відходив 14 років, охорона пускає без питань, ті ж кабінети, та ж техніка, так само збоїть :-), а водночас і присутнє зовсім нове відчуття: тут — я, там — проблеми, мене попросили допомогти з однією з них. До цього не надто підходиьть слово «пофігу», бо не пофігу — щось все-таки роблю, а не відправляю куди подалі, але працювати спокійно, без отого стану «жопа в милі», коли тобі щосекунди виносять мозг — безцінно!

Ну а коли ресинхронізація RAID-масиву написала, що її завершення слід очікувати через 5 годин — ми розбрелися хто куди.
 

Я — на форум видавців.

На відміну від минулого року, сьогодні в мене чітких цілей не було. В результаті безцільних блукань поміж стендів мої полиці поповнилися сімнадцятьма книгами і одним компакт-диском, а моя характеристика самого себе — словами «рідкісний вар’ят!»

Хоча друга половина мого шизофренічного его каже «і ніфіга не вар’ят!»:

  • По-перше: розжився на власний екземпляр «Записок українського самашедшого». Вона того варта.
  • По-друге: «Іван Сила» ілюстрована кадрами з фільму теж того варта.
  • По третє: Василь Шкляр фігні не пише. Тому чотири книги включно з щойно виданою «Марусею» — теж не та покупка, про яку я коли-небудь пошкодую.
  • «Знахар» Тадеуша Доленги-Мостовича теж нарікань не викличе.
  • Сім маленьких книжечок ангійською мовою частково на совісті мого однокласника Святослава. Він нещодавно розповів, що після університету англійську вивчав лише читаючи художні оповідання. А вона в нього суттєво краща ніж в мене. Я теж так хочу ;-) Зі знайомих назв — «Peter Pan», «The great Gatsby», «The murders in the Rue Morgue». Решта, сподіваюся, теж не підведуть.
  • Ну і десь поміж це все я набрів на диск львівського барда Олеся Дяка (не знаєте що співає Олесь Дяк — кроком руш до мене в «кантакти»! Там в «Аудіозаписах» все, що я знайшов до цього часу). Власне на диску виявилася лише одна знайома пісня і я захотів послухати решту. Ну а ще ці диски продавав сам пан Олесь, та ще й автограф поставив :-)

Якщо в когось не зійшлися цифри — все правильно — три решта книги я раніше і близько в очі не бачив. Більше того — купляв я лише одну з них, а ще дві взяв, бо «галамаги» здачі не мали (таки вар’ят!).

Прочитаю — розкажу :-)

P.S. А замість цього міг, як нормальні люди, в Старе Село ровером катнутися...

Ice bucket challenge в моєму виконанні (відео)

Воробус, бідака, стратив сон і апетит, так чекає доки я прийму виклик від Олі i Сашка на забавку під назвою «Ice bucket challenge».

Хто не в курсі — в світі так рекламують обливання як профілактику аміотрофічного бічного склерозу (англ. Amyotrophic lateral sclerosis, він же ALS). В нас же є серйозніша проблема — війна з неонацистською Росією, тому в українській версії учасники збирають гроші для української армії.
 

Правила прості до неможливості. Якщо ти прийняв виклик, то маєш два варіанти:

1. Облитися холодною водою і закинути воякам 100 грн.

або

2. Не обливатися, але закинути 1000 грн.
 

Скільки айсу було в моєму бакеті і що з того получилося — дивіться самі:

ЛМР internals. Для чого _насправді_ існують ЛКП

Якщо Вам, не приведи Господь, доведеться почитати установчі документи комунального підприємства, то там є кілька речень на цю тему. Але це — брєд сивої кобили, не більше і не менше ніж вимагають закони, які, як відомо, з реальним життям мають мало спільного.

Насправді все набагато простіше, хоча і не дуже очевидно:

Неправильна цитата з неправильної книги

Це не жарт. Це справді неправильна книга. На ній так і написано:
 

ІРЕН РОЗДОБУДЬКО

Одного разу...

неправильна книга
 

Потрапила вона до мене, на відміну від інших книг Ірен Роздобудько, чисто випадково. По ходу читання переконався — книга і справді неправильна. Я б навіть сказав найнеправильніша з неправильних: її постійно хочеться цитувати, але текст написаний так, що вирвати якийсь кусок з нього, практично нереально. Треба цитувати цілий розділ. Ну а хто ж такі цитати читати буде... А ті нечисленні одиниці, що будуть — вони і всю книжку прочитають (що, до речі, непогана ідея).

Найнеправильніший спосіб процитувати неправильну книгу — взяти з цеї книги текст, який і сам в ній є цитатою:

ЛМР internals. Шкідники в законі.

Є в міськраді підрозділи, діяльність яких «ні словами сказати, ні пером описати». Тому що діяльність ця зводиться до видачі циркулярів типу

  • Документи міської ради мають набиратися таким-то шрифтом, такого-то розміру, з такими-то відступами. Та кого цікавить як той папірець виглядає, якщо внутрішні документи і так «ходять» в електронному документообізі, а в зовнішньому листуванні більше ніхто цих правил не дотримується і все одно получається зоопарк повний.
  • Таблички на кабінетах міськради повинні мати вигляд.... Причому цей вигляд регулярно міняється і таблички, відповідно, передруковуються.
  • Відповідаючи на телефонні дзвінки треба говорити не «Алло» чи «Слухаю», а «Доброго дня, Ви зателефонували в сякий-такий-перетакий департамент львівської міської ради, мене звати Василь Пупкін, чим можу Вам допомогти?». Я щасливий, що мені повідомили куди я подзвонив і з ким розмовляю, але відкрию таємницю: більшість людей не ідіоти і прекрасно знають куди вони телефонують. Вони могли б вже якесь питання задати замість вислуховувати ті тиради.

ЛМР internals. Пролог.

Відкрию таємницю: я вже більше місяця не працюю в міськраді. Тому тепер я можу написати про нашу «гаряче кохану» владу все, що думаю. А раніше? А раніше, кілька років назад, я мав невеличку розмову про моє коротеньке питання до статті на сайті ЛМР. З неї я зробив висновки:

  1. (позитивний) коментарі до статтей хтось таки читає
  2. (негативний) все те бла-бла-бла про «відкритість» і «публічність» — всього лише бла-бла-бла і не більше

Але стриматися, коли рідкісні бздури презентуються з величезною помпою як неймовірні досягнення — нереально.

Вкінці-кінців я просто завів «ліву» поштову скриньку і час від часу щось та й писав через анонімний проксі. Потім набридло. Ні, бздур не поменшало, але мене задовбало читати ту підбірку тупих граматичних помилок. Воробуса на тему граматики трохи потролив — тепер любо-дорого дивитися: вичитує хлоп статті, помилок лишилося всього нічого (а в кого їх нема?). А прес-служба міськради ніякого прогресу не показує (часом мені навіть здавалося, що взагалі деградує). Чесне слово: хоч би в Word закинули — він підкреслює єресь всяку.

До речі про засоби Word і сайт ЛМР: є там така рубрика, де пишуть анонси театральних вистав, музейних експозицій, кіноафіші і т.д. Якось афішу лялькового театру набирали в Word'i і, завдяки його „високоінтелектуальному“ алгоритму автозаміни, вистава «Пригоди робокопа» кілька тижнів на сайті міськради значилася як «Пригоди гробокопа». Життєстверджуюча назва, правда? :-)

«Позичений чоловік»

Євген Гуцало. «Позичений чоловік»

Є в мене в zakroma-of-rodina одна книжка, яку я ніяк не зберуся дочитати, але про котру обов’язково мушу розповісти. Це роман Євгена Гуцала «Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий». Сюжет книги так собі — власне через це і читаю довго, але й кинути не можу, бо весь текст щедро пересипаний прадавніми українськими приповідками.

Ну от, до прикладу, цей діалог:
 

«Записки українського самашедшого»

Записки українського самашедшого

Маючи вдома працівника бібліотеки позичати книгу в друзів — то міг бути тільки я :-)

З іншої сторони: а що було робити, якщо ту книгу вже другий чи третій рік по черзі читають всі працівники, їхні родичі, знайомі і т.д. і в бібліотеці вона практично не буває. Так — книга дійсно класна: «Записки українського самашедшого» — роман Ліни Костенко, яка до нього була відома як поетеса.

Про що книжка?

Про жіночі справи і справжнє жіноче свято

Ходить по світі така мулька, що куховарити, прати, прасувати і т.д. — то є суто жіноча справа. Дулю з маком: єдина справа, яка є справді жіноча — народжувати дітей. Хлопи на то просто не здатні (хоча без їх участі в тому ділі також не обходиться ;-) ).

Всі решта справи з одинаковим успіхом можуть робити і ті і інші.

Працює на AutoGenCMS 0.2.6

А чому це всі вирішили, що в сайта має бути шапка?