Багато хороших слів про книжку «Атлант розправив плечі» гамерицької росіянки Айн Ренд (а якби лишилася жити в савєцкому саюзі — Аліси Розенбаум), та ще й від людини з правильними ходом думок — то вже є причина почати читати ту книжку

Читати книжку як Оля — цілий рік — то для мене означає, що книга гіперзанудна (от наприклад «Чёрное безмолвие» Юрія Глазкова не пішла і все, хоч я фантастику дуже люблю), тому довелося прочитати за три дні :-D

Якщо коротко: «Атлант...» описує капіталістичний варіант застосування совкового лозунгу „от каждого по способностям, каждому по потребностям“: бездарні бізнесмени і просто нероби пропихаються в вищі ешелони влади і видають купу законів і указів, котрі впроваджують таку собі «табличку ділення». Прикормлені філософи і журналісти розповсюджують відповідні морально-етичні засади: якщо винагороду отримує той, хто заслужив — це фігня, а от похвалити чи дати гроші чи ще там щось тому, хто не заслужив — «ото дєло!» Само собою люди думаючі і працюючі зразу ж зрозуміли за чий це все рахунок буде відбуватися і то по одному, а то і групами починають свалювати зі своїх посад чимподалі. «Ініціативна група» того своєрідного процесу забастовки — про тих взагалі ходить легенда, що вони знайшли Атлантиду і залишилися там.

Воробус був би не Воробус, якби не прикольнувся з майбутніх президентських виборів.

Шановні пані та панове курви!ці! В жодному разі не бажаю заперечити Ваше право на самовбивство, але надзвичайно уклінно прошу: повішайтеся, застрельтеся, втопіться, поріжте собі вени, скочте з хмарочоса — коротше самовбивайтеся в такий спосіб, який не шкодить нормальним людям навколо Вас (і не є таким смердючим).

Наперед вдячний за розуміння.

Час від часу мене трафляє ходити з точки А в точку Б найкоротшим шляхом і тоді мене несе через пів-Львова. От і сьогодні з церкви на Тершаківців я пішов додому на Руставелі ...через Погулянку.

А на розі Левицького-Мечнікова в нас що? Правильно — російський консулят. Те, що я біля нього побачив «made my day»: «Правий сектор» охороняє російське консульство від провокацій!

От цікаво: згідно вірувань людей з хворобою «кісєльов головного мозку» получається, що росіян охороняють фашисти (вони правда вірять, що «Правий сектор» і взагалі всі «бандерівці» — фашисти).
 

Сьогоднішнє мєнтовське свавілля поміняло дуже багато моїх поглядів на життя.

Раніше, коли мені казали «валити звідси треба», я сперечався, казав, що й тут можна і роботу нормально знайти і жити пристойно. Віднині варіант «валити звідси» цілком прийнятний. Тому що працювати і жити тут означає платити побори, які потім ідуть на зарплату моральним виродкам, котрі громлять мирні демонстрації і вбивають беззбройних людей. Нехай я ніколи не попаду під ці кулі, бо терпіти не можу політику і натовпи, але я все одно не хочу платити цим зарізякам!
 

Давно я не викидав такого «фінта вухами», але час від часу, думаю, можна. Відповім тут на питання, яке мені задала Воробусова читачка в коментарях до його статті про транспорт:
PVS, як думаєте, на Сихів трамвай колись впустять?

Придумалося мені на цю тему багато чого, тому ловіть:

Вчора, 8 жовтня, відбувся показ фільму «Іван Сила». Сценаристом та режисером фільму є Віктор Андрієнко. Основою для фільму стала книга Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», яка в свою чергу базується на реальних фактах з життя Івана Фірцака — уродженця закарпатського села Білки (нині Іршавський район). Це сухі факти, які ви без проблем знайдете в Вікіпедії чи на сайті фільму, а я вам хочу розповісти про свої враження.

Заголовок слід читати задоволеним ситим голосом. Можна одночасно уявляти якогось отакого кота. Якби я міг перетворитися на нього, то так би й виглядав після сьогоднішніх відвідин книжкового форуму. Я знайшов те, що шукав, а потім і те, що не шукав, а на закуску — ще дещо, так би мовити, для користі справи.

Виглядає мій сьогоднішній «обід» так:

І було в нього все як і в його пісні: квіти, любов і вино. Грошей багато не було, бо в 90-х з грошима взагалі було казна-що і на мистецтво їх мало хто тратив. Тим не менше він спромагався заповнювати публікою і оперу, і кінотеатр імені Довженка, і театр Заньковецької. Але врешті-решт не витерпів і втік за бугор. Тоді багато хто втік. І майже всі з одинаковим результатом: їх забули.

Вчора до Дня Незалежності в парку Культури був концерт Ігоря Богдана (це якщо ще хто не здогадався, що мова йде саме про нього). Востаннє я був на його концерті приблизно десять-п’ятнадцять років назад і таку подію пропустити не міг.

Вічним темам — вічні дискусії. Приводом до написання цієї статті стало спілкування з колегою-блогером Олександром Маньшиним, яке почалося з його не надто толерантної статті. Сам автор стверджує, що це крик душі після «змістовного» спілкування з коментаторами і інші його статті на цю тему не такі категоричні (вони справді дещо стриманіші, але — будемо називати речі своїми — все ж досить упереджені).

Спробую максимально конструктивно і обґрунтовано відповісти, чому я дотримуюся протилежної позиції щодо ключових тез Олександрових статей. У зв’язку з цим наперед вибачаюся за «много букофф» і частковий копіпаст з однієї з попередніх статей.