In einem unbekannten Land. Vor gar nicht allzu langer Zeit.

Совіцький союз благополучно накрився мідним тазом, кордони стали відкритими і діаспора почала нам масово слати «гуманітарку». Мама працювала (та і досі працює) в бібліотеці і їм гуманітарка діставалася книжкова. Само собою значна частина цікавинок проходила через мої руки — комп’ютер тоді був чимось з розділу фантастики, а телевізор якраз почав ставати нудним (куплю жене сапоги, ...обращайтесь на московский вентиляторный завод, Дольчики — чертовски хороши, каждый день я с Carfree і т.д.).

В одній з канадійських дитячих книжок трапилася казочка «Модерний Івасик-Телесик». Сюжет той же, персонажі теж, але човен в Івасика-Телесика моторовий, змія в коваля нічого з голосом не робила, а просто магнітофон позичила і голос Івасикової мами записала, ну і далі в тому ж дусі. Як і всі бздури — запам’яталася «на ура».

А невдовзі задали нам домашнє завдання: написати твір-казку. За нормальних обставин я б щось придумав інше, але я про нього просто забув і згадав на перерві безпосередньо перед уроком української, на якому ті твори вже треба було здати. Думати часу не було, а пам’ять завжди при мені. От я і накатав переказ «Модерного Івасика-Телесика» на підвіконні четвертого поверху, відразу ж біля кабінету укр.мови і за кілька хвилин відразу і здав. Готовий сперечатися, що помилок там було вагон. Та й якби я проробив це з якимось більш-менш відомим текстом — дістав би по п’яте число. Але канадійських книжок наша вчителька не читала, а ідея сподобалася їй настільки, що я отримав оцінку шість. По п’ятибальній системі :-P

Плагіат рулить :-D
 

А крім школи мені теж біло чим зайнятися. З першого ж класу мене записали на музику. Це теж міні-історія:

Музичні секції були тоді просто в нас в школі і десь в перші ж тижні навчання нас почали «підписувати» записатися на який-небудь музичний інструмент. Я сказав «скрипка», тато сказав «Нє. То ти двоюрідного брата мавпуєш.» і записав мене на віолончель. На клас віолончелі не назбиралося людей, а прийшла вчителька баяну і спитала: «на баян підеш?». Так я сім років вчився грати на баяні.

 

Десь класі в п’ятому-шостому до нас прийшов чувак зі станції юних техніків, розказав про їхні гуртки. Як і слід було чекати невдовзі після цього я вже ходив на автомодельний гурток. Причому бувало так, що з автомоделювання, вимазаний, просмерджений гасом (моделі їздили на суміші гасу і касторки) йшов зразу на музику.

Напроти станції юних техніків знаходиться дитяча залізниця. Вивіска помаячила кілька місяців перед очима і вуаля — я записався і туди. Залізничником я пробув від сили пів року — набридло. Автомоделістом трохи довше — десь роки два.

Потім разом з купкою однокласників синхронно записалися на фотогурток на Погулянці, який вів батько одного з них. Фотографувати я вчився татовим «Зеніт»’ом і з тих пір на «мильниці» маю стійку алергію. Професійного фотографа з мене не вийшло, але хобі залишилося.

На фотогуртку з нами вчився Місько. Ми б його так не називали, якби не один епізод:

Приходили ми на гурток на певну годину, але, як правило, завчасно — хто швидше хто пізніше. Так от стоїмо ми двоє чи троє біля вікна, бачимо — Міша йде. Кличемо:
— Міша!
Нуль реакції.
— Михайло!
Та ж картина...
— Міську!
— Що?

З тих пір і став він Міськом. Я це до чого: Місько був пластуном і розказав нам що то таке і з чим його їдять :-) В скорому часі добра половина фотогуртка, в т.ч.я, вже ходила в «Пласт». Присяги я скласти так і не встиг, зате встиг трохи помандрувати і зрозумів, що це круто!

А потім мій вільний час різко зник — я пішов вчитися в фіз-мат ліцей. До речі: теж досить випадково. Нам з однокласником вчителька математики розказала, що є такий ліцей, де працює її одногрупник і, аки в нас з математикою все дуже добре, то може б спробували туди поступити. Спочатку ми з’їздили подивилвися де то. Чисто для «ха-ха» здали вступні іспити. Поступили. Але то вже інша історія...