Нарешті «польоти у сні і наяву» моєї операційки закінчилися і я можу показати Вам обіцяні фото з нашої поїздки в Бакоту та Кам’янець-Подільський.

Всім хто не їздив — дивіться що Ви пропустили:

Випадково довідався, що сьогодні своє професійне свято відзначали фотографи, з чим їх і вітаю. Себе до професіоналів в цій царині я ніколи не записував, але час від часу і мені вдається зробити справді гарне фото. Не так часто як хотілося б, але останні 5-7 років шпалери на робочий стіл домашнього комп’ютера я ставлю лише зі своїх фотографій, причому кожен раз свіжі. А сьогодні деякі з них я вирішив виставити на Ваш читацький (чи тут правильніше буде сказати — глядацький) суд. 

Під зменшеними копіями заховані повнорозмірні картинки — клікайте і зберігайте. Якщо якісь видаються Вам занадто малими — вибачайте — такий в мене тоді був фотоапарат :-)

Чекаю відгуків.

Незважаючи на всі прогнози погоди наша туристична гоп-компанія вирішила не сидіти на вихідних у Львові, а відпочити на вподобаному минулої осені Джуринському водоспаді. Найбільший рівнинний водоспад і руїни Червоногородського замку поруч з ним ми облазили в минулі відвідини цієї місцини, а тому вирішили пошукати щось новеньке.

З розповідей друзів ми вже знали, що десь неподалік має знаходитися ще один водоспад з красивою назвою «Дівочі сльози». Звісно ж ми швиденько розпитали про нього в місцевих жителів і, як завжди, вони дали нам найбільш безглузді вказівки зі всіх можливих і спрямували до другого водоспаду найнезручнішим шляхом (чесно кажучи до цього випадку я вважав таку поведінку прерогативою Карпатських аборигенів, але бачу, що інші регіони України теж недалеко втекли).

Принаймні завтра так буде говорити ціла купа народу, які бачили те ж що і я.

Справа в тому, що близько пів-дванадцятої вечора (23:26 по годиннику фотоапарата) 24 червня на небі можна було спостерігати пересування п’яти відносно яскравих об’єктів: один, за ним на деякій відстані два, а за ними на дещо більшій відстані — ще два. Швидкість руху об’єктів була різною, тому припускаю, що ті, хто бачили їх раніше або пізніше спостерігали дещо іншу конфігурацію. Оскільки рухалися вони порівняно швидко, тому часу встановлювати штатив в мене не було, та й на фото зі штатива зображення було б все одно змазаним, просто лінії вийшли б не такі кострубаті а дещо рівніші. При ручному фокусуванні виявилося, що об’єкти виглядають чіткими зовсім не на максимальній відстані, тому крім фотографії я приводжу внизу ще й її технічні дані — сподіваюся серед читачів знайдуться фахівці, які по них зможуть сказати на якій все-таки відстані були ці об’єкти та якого приблизно розміру.

Сьогодні було досить довге місячне затемнення, яке буває раз на невідомо скільки років (останній раз було 11 років назад, наступний раз буде десь через 7 років) і я його успішно проспав :-). Вдалося сфотографувати лише його закінчення та й то досить багато раз довелося клацати, щоб вийшла прийнятна картинка. Хто проспав зовсім — дивіться моє фото:

Ви мріяли коли-небудь знайти машину часу і бодай на мить зазирнути в минуле? Абсолютно несподівано, завдяки сучасним технологіям і деяким особливостям характеру, в мене нещодавно з'явилася така можливість... Звісно ж мандрувати в часі повністю досить важко, а от поглянути що і як було — це можна. Технічна сторона процесу досить проста. Для успішної мандрівки Вам потрібно:

Зараз, коли політичні маразми залишилися на певній відстані у часі, варто згадати про сам Канів — невелике, але величне місто на березі Дніпра, останню домівку Кобзаря. Місто ніби зіткане з обривків різних епох: багатоповерхівки поміж садиб з садами та криницями, Іван Підкова та Ленін — все це створює якусь дивну неповторну атмосферу...

Повністю відчути її можна лише приїхавши в Канів, але спробую передати бодай якусь частину в своїх фотографіях.

Якщо я Вас зацікавив попередньою статтею про маршрути для велоподорожей, то напевно Вам також буде цікаво дізнатися і враження від проходження одного з цих маршрутів. У згаданій статті він заховався під номером 9. Для поїздки ми вибрали довший варіант — до Золочева, але, як на мене, це було великою помилкою. Причини так вважати в мене є три:

1. 73-75 (по різних велокомп'ютерах) — це реально забагато для нетренованої людини

2. після Глинян значну частину дороги треба їхати по трасі Львів-Тернопіль, яка по-перше нічого цікавого собою не являє, по друге — саме на цій ділянці є декілька досить затяжних підйомів, які можливо не були б серйозною перешкодою на початку шляху, але вони припадають на останні півтора години руху, коли вже і так ноги відвалюються!

3. на огляд Золочева не залишається часу (40 хв.до відправки поїзда)

Тому моя порада всім, хто схоче повторити цей маршрут — їдьте на Красне.

А, щоб Ви знали заради чого його все ж вартує проїхати, пропоную переглянути фотозвіт з нашої поїздки: