Тихіше їдеш — далі будеш

Додому було далеко, по дорозі ми розповідали страшні історії і навіть не помітили як заблукали. На щастя виручив пан Василь, який якраз вів свого коня додому. Звідки, а це не знати.

На моє прохання підкинути мене трошки, бо вже не міг йти, він погодився за що я віддав йому останню пляшку 1517.:(

Основну групу ми догнали, але знову ж таки Маняк був джентельменом і віддав «вороного» дівчатам, а сам пішов пішки.

Що було далі навіть важко згадувати у страшному сні. Маняк знову заблукав, по дорозі наздоганяв своїх друзів, але знову блукав. І все це через фірмана, який не хотів підібрати мене, Volka, Олексу та Хру.

А потім пішли попутки. Компанію я покинув у пошуках кращої долі, коли мене підібрав місцевий мотоцикліст. Яке було здивування фірмана, коли той же мотоцикліст висадив Маняка якраз на його фіру.

Бачили би ви його обличчя, цитую: «Я боявся що ви заберете кобилу, я вибачЄюся». На що Маняк сказав, що давай біжи за 1517 і не вимахуйся, бо точно кобилу заберу. :D

Поки ми розпивали 1517 і говорили про НЛО, яке забрало людину в цьому селі кілька років тому назад, Volk і компанія мене наздогнали. Нарешті хоч хтось був зі мною.

Йдемо до хати, і знову Маняка вчепив блуд. По дорозі їхав поляк і Маняк знову сів у транспорт і поїхав з ними. А куди поїхав – це вже зовсім інша історія, бо до хати залишалося йти хвилин десять.

Як я плювався, коли зрозумів через деякий час що поляк мене вивіз взагалі за село і прийдеться йти довгий час пішки.

Додому я таки потрапив, але ні сил, ні бажання з кимось говорити у мене не було.

Зрозумів для себе одне – треба йти пішки і якось таки ти зайдеш.