Хвіст №3, він же Вело-Крим — 3. Захід

Ми таки попхалися вверх і коли я черговий раз сказав «Вася! Я зараз ляжу спати прямо тут біля дороги за відбійником!» (матюки пропущені) — місце відразу знайшлося. Але Вася був би не Вася, якби не знайшов його на висоті 2-3 метри на крутому (60-70 градусів абияк було) схилі. На щастя здоровий глузд переміг його інтуїцію і чуть далі відшукалася цілком полога стежка до тієї ж галявини. Нагородою за скажені підйоми нам стала ночівля з видом на «Ластівчине гніздо».

Наступний день розпочався класно: ми пофоткалися на фоні «Ластівчиного гнізда», спуски і підйоми по дорозі до канатки були цілком адекватних розмірів, а на самій канатній дорозі майже не було людей, тому ми вирішили нормально пообідати в сусідній їдальні. Epic fail... Поки ми обідали народ потихеньку підтягнувся і в кабіну канатної дороги ми фарширувалися як оселедці вкупі з австрійськими туристами. За турнікети через які ровери ледь пролізли персоналу канатної дороги окреме спасибі :-)

Пейзажі по дорозі на гору були, звичайно ж, фантастичні, але сфотографувати, звичайно ж, майже нічого не вдалося, бо коли одною рукою тримаєш рюкзак, другою ровер, то фотографувати дуже незручно (але все ж не неможливо!). Ковток повітря, щоб від перепаду тиску не закладало вуха, ще кілька хвилин підйому і ми майже на Ай-Петрі. На щастя бажання полізти на саму вершину не з’явилося ні в кого.

Верхня станція канатної дороги плавно переходить в базар, де місцеві мешканці на всі лади зазивають купити сувенір чи скуштувати якихось страв. Це єдине місце в Криму, де місцеві мешканці з нами розмовляли українською. Я аж пожалів, що поїв внизу. Зрозуміло, що ціни нагорі помітно вищі від середньостатистичних, але чисто за те, що хлопці говорили українською хотілося їх підтримати. Проте організм вперто казав «ні» і ми поповзли далі, то тут то там зупиняючись для фотографії.

А далі були перші накласніші пів дня нашої подорожі: мегаспуск в напрямку кримського каньйону і Бахчисараю. За весь час спуску зустрічних автомобілів майже не було — всього п’ять чи шість, тому їхали ми швидко і час від часу доводилося пригальмовувати, щоб всі зібралися докупи. Ближче до каньйону ми зробили невеликий привал біля джерела, відпочили, наповнили баклажки і покатулялися далі. Сигналом про те, що ми впритул наблизилися до відомих туристичних трас стала поява продавців сувенірів. Бажання прогулятися вбік від траси зникло як тільки ми побачили, що доведеться пхатися стежками з камінням, корінням, деревами, кущами і т.д. Тому ми поїхали далі вниз. Якщо чесно: я би їхав і далі до Бахчисараю — туди дорога була все ще вниз, але в наших планах на ночівлю була лисяча бухта — місце дещо південніше Балаклави, тому довелося звертати і педалити в сторону чергового перевалу.

Схоже всесвіт все-таки помішаний на рівновазі і після такого фантастичного спуску нас чекала падляна: ми не туди повернули (хто на роздоріжжі дивився на вказівник і в карту?!! «Є такий населений пункт по дорозі...» Вбив би!!!). Як результат: кілька годин підйому хащами, орієнтація по помираючому GPS'у.

На перевал ми все-таки вийшли і спуск з нього теж був нічогенький, але в результаті нікуди ми не встигли і ніч застала нас на трасі Севастополь-Ялта. Після того як ми успішно продовбали поворот на лисячу бухту і знов почався підйом (а на годиннику вже не хухри-мухри, а одинадцята вечора — ще більша ніч ніж напередодні), ночівля наша організовувалася по накатаній схемі: «Вася!!! Лягаєм спати прямо тут!». А не тут-то було... Лісок виявився хвойним, а палатка в Васі — супер-пупер-водонепроникна, зате легкопроколювана. Цей бузувір покалічив всі навколишні листяні кущі тільки для того, щоб врешті-решт взяти палатку в Остапа, який возив її only як чохол на ровер і постелити поверх того гіляччя. То не мож’ було зразу так зробити???

Наступний день пройшов традиційно: ранок почався нічогенько так: по дорозі до Севастополя Остап тільки те й робив, що ставив рекорди швидкості (70 км/год ровером — то фист летіло!), потім майже без пригод доїхали до Балаклави (майже, бо в Василя ланцюг якось _ТАК_ замотався на передню зірку, що ми змучилися чекати і встигли випити пиво поки він його розмотав). Дорога з Балаклави на Фіолент була «по долинам и по взгорьям», але в цілому досить нормальна. Попутно ми ще й в якомусь кар’єрі БелАЗ’а побачили — ото ВЄСЧ! Ще трохи попетляли, коли обминали різні військові частини і врешті виїхали до того Фіолент’а. Нащо він нам здався — досі не розумію: скелі, кругом дачі і військові частини, на скелях якась невелика біла чортівня з табличкою, де многобукофф написано, щоб сказати «Тут був Пушкін». Пофоткалися, розвернулися і поїхали далі.

На місце наступної ночівлі Вася пропонував узбережжя a-la той же Фіолент, тільки ще веселіше: десь 15-20 метрів майже відвісних скель, по них іде вузенька стежечка вниз, якою і пішоходи-то з обережністю лізуть, а ми мали б з роверами зійти. На цей раз ми навіть нічого не говорили — Вася все зрозумів по обличчях. На щастя сонце було ще не дуже низько і ми попедалили далі. Двічі чи тричі з’їжджали з дороги, щоб подивитися чи нема де підходящого місця, але дачний масив є дачний масив — все що можна було розхапано під городи, будиночки і т.д.

Підходяща галявина знайшлася майже на самому в’їзді в Севастополь. Хвойні дерева на цей раз проблемою не стали: Остапову палатку підстелили, Васильову поставили і на бокову. Це було єдине місце в Криму, де з’єднався мій ОГО-ДибільнийМобільний та й то на такій швидкості, що я ледве прочитав два чи три повідомлення ВКонтакті і плюнув на то діло.

Наступний день майже весь пройшов в Севастополі: в’їхали ми в нього з самого ранку, на якомусь перехресті я умудрився загубитися, тому в розвідувальному марш-кидку на вокзал участі не брав, а доїхав до набережної імені Нахімова швидше за інших і встиг ще непогано поїсти в місцевій кафешці. Решта народу там мене і знайшли, але приєднатися не захотіли. А дарма — в тому «Челентано», де сіли їсти вони, годували далеко не краще.

Потім ми ще покружляли навколишніми вулицями, знайшли якийсь базар і врешті-решт повернулися на ту ж набережну імені Нахімова, щоб сісти на пором, потім передумали і повернулися до того ж «Челентано», біля якого причалював вантажний пором. Ним ми переправилися на північний берег Севастополя і поїхали шукати місце для ночівлі. Спочатку, правда, довелося видертися на чималенький підйом, зате потім були переважно спуски.

Місце ми в результаті знайшли просто бомбове, але в процесі був ще один шикарний епізод: Після того, як нам детально розказали як добратися до узбережжя на дорозі «намалювався» дідок в радянському військовому кітелі і фуражці. І що ви думаєте сказав йому Остап? Правильно! «Слава Україні!» На що дідок вилупив очі і видавив «П-п-прівє-є-т!». Хороший настрій на закінчення дня ця сцена забезпечила сама по собі.

Але настрій і без того не збирався псуватися. Прикиньте: сонце ще досить високо, а ми вже лежимо на пляжі і нікуди не педалимо. Казка! Потім, правда, трохи затягнуло хмарами і вітер почав здіймати відчутні такі хвилі, але кількість спиртовмісних речовин в організмі, вжитих до того часу виявилася якраз оптимальною: достатньою, щоб не вважати це явище чимось поганим, але недостатньою, щоб почати робити дурниці типу «покупатися в хвильках». Правда коли на горизонті замаячило щось схоже на дельфіна і хвилі вперто гнали його на берег Остап все-таки поліз і витягнув ту тушу на берег, про що тут же пожалів: рибина була дохлою дуже давно і вже прогнила до дір. Штин був несусвітній. Але сфотографуватися з «уловом» — діло святе... Потім викинули чим подалі!

Алкоголь потихеньку вивітрився, до вітру і хвиль звикли, а організм запросив чогось суттєвішого. Довелося розпалювати вогонь. За таких умов задача нетривіальна, але знову-таки не неможлива.

Зате результат — просто фантастика!!! Зірки, хвилі, пісок, вітер, вогонь — все що треба, щоб ненадовго забути про весь решта світ (ну добре — не весь — є вийнятки).

Власне це і були другі найкласніші пів дня за цю подорож.

Останній відрізок шляху пролягав до залізничної станції Мекензієві Гори в одноіменному селі. Виїхали ми на годину раніше і згодом зрозуміли для чого нам була та година: потрібний поворот ми (як завжди) проскочили, GPS здох остаточно, добре, що місцевість не безлюдна і добрий чоловік підказав нам де насправді треба було повертати.

Далі була електричка Севастополь-Сімферополь, де я вдруге почув в Криму українську мову: дідок з баяном співав «Ой смереко!». Година до відправки в Сімферополі була використана за призначенням: на обід.

Далі була зворотня дорога, протягом якої найцікавішою подією було знайомство з нігерійцем Майклом, за сумісництвом — студентом з Дніпропетровська. Що російська, що англійська в чувака були просто убойні! Потім в нього ще й сіла батарея і він позичив в мене телефон, вставив свою картку і з кимось переписувався СМС-ками. Коли я потім вставив свої картки знов виникло бажання роздовбати свій телефон — історія СМС’ок була порожня. Ну фіг з ними з Майкловими, але там були мої! Правда десь через тиждень я подумки вибачався перед своїм телефоном: виявляється все було на місці, просто воно довго підгружається після знімання батареї.

Ну і вкінці-кінців був Львів, брат з машиною і останні дні відпустки, щоб відіспатися після відпочинку :-)