Не знаю як так буває, але точно знаю, що буває — ціла купа народу не розрізняє де сосна, а де смерека. На вихідних мені вдалося знайти хороший кадр, який все пояснить:

Хороші. Я нарешті вибрався в давно плановані Горгани.

Погані. Виявляється в мене жахлива алергія на пилок.

Хороші. В горах зараз все цвіте і це неймовірно красиво.

Погані. Мені від цього просто нереально хижо.

Я просто залишу це тут:

Відкрию таємницю: я вже більше місяця не працюю в міськраді. Тому тепер я можу написати про нашу «гаряче кохану» владу все, що думаю. А раніше? А раніше, кілька років назад, я мав невеличку розмову про моє коротеньке питання до статті на сайті ЛМР. З неї я зробив висновки:

1. (позитивний) коментарі до статтей хтось таки читає
2. (негативний) все те бла-бла-бла про «відкритість» і «публічність» — всього лише бла-бла-бла і не більше

Але стриматися, коли рідкісні бздури презентуються з величезною помпою як неймовірні досягнення — нереально.

Вкінці-кінців я просто завів «ліву» поштову скриньку і час від часу щось та й писав через анонімний проксі. Потім набридло. Ні, бздур не поменшало, але мене задовбало читати ту підбірку тупих граматичних помилок. Воробуса на тему граматики трохи потролив — тепер любо-дорого дивитися: вичитує хлоп статті, помилок лишилося всього нічого (а в кого їх нема?). А прес-служба міськради ніякого прогресу не показує (часом мені навіть здавалося, що взагалі деградує). Чесне слово: хоч би в Word закинули — він підкреслює єресь всяку.

До речі про засоби Word і сайт ЛМР: є там така рубрика, де пишуть анонси театральних вистав, музейних експозицій, кіноафіші і т.д. Якось афішу лялькового театру набирали в Word'i і, завдяки його „високоінтелектуальному“ алгоритму автозаміни, вистава «Пригоди робокопа» кілька тижнів на сайті міськради значилася як «Пригоди гробокопа». Життєстверджуюча назва, правда? :-)

Є в мене в zakroma-of-rodina одна книжка, яку я ніяк не зберуся дочитати, але про котру обов’язково мушу розповісти. Це роман Євгена Гуцала «Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий». Сюжет книги так собі — власне через це і читаю довго, але й кинути не можу, бо весь текст щедро пересипаний прадавніми українськими приповідками.

Ну от, до прикладу, цей діалог:
 

В кого як, а у мене з регулярністю дописів у блозі повний безлад. Зате маю маю чудову можливість подивитися по статистиці, а що власне відбувається, якщо тиждень не писати нічого.

І от що показав Google Analytics:

Маючи вдома працівника бібліотеки позичати книгу в друзів — то міг бути тільки я :-)

З іншої сторони: а що було робити, якщо ту книгу вже другий чи третій рік по черзі читають всі працівники, їхні родичі, знайомі і т.д. і в бібліотеці вона практично не буває. Так — книга дійсно класна: «Записки українського самашедшого» — роман Ліни Костенко, яка до нього була відома як поетеса.

Про що книжка?

Ходить по світі така мулька, що куховарити, прати, прасувати і т.д. — то є суто жіноча справа. Дулю з маком: єдина справа, яка є справді жіноча — народжувати дітей. Хлопи на то просто не здатні (хоча без їх участі в тому ділі також не обходиться ;-) ).

Всі решта справи з одинаковим успіхом можуть робити і ті і інші.

Загадали мені колеги на новій роботі задачку... Дай, кажуть, якусь знимку — ми тобі замовимо перепустку.

Вірю, що для переважної більшості, це не є ніякою проблемою, але ж то для переважної більшості, а в мене все шось мусить бути як не в людей.

От і зараз...

Не можна нагружати мою бідну нещасну голову такою кількістю інформації :-)

Вона від цього вже відвикла :-(