Їхати вночі досить-таки покоцаною трасою — сумнівне задоволення, скажу я вам, але як мінімум за село нам треба було виїхати. Виїхали трохи далі — аж на перевал, зате там знайшли місце поближче до води і подалі від цікавих очей. При вкладанні на нічліг виявили ще одну кумедну річ: на вісім чоловік в нас було п’ять наметів, причому чотири — двомісних і один — тримісний. Запаси продуктів два дні обдумували, а порахувати намети не здогадалися. Але то нічого — добре, що не бракувало.

Другий день в мене пройшов під девізом «а я один, совсем один, в своём здоровом коллективе». Справа в тому, що майже на самому початку маршруту — в Подобовці — вся орава ломанулася на Шипіт, а я після того як одного року побував там тричі маю до того водоспаду якесь надто байдуже відношення і тратити на нього час не хотів. Тому я помахав їм «па-па» і покотився в Міжгір’я. Дорогою попив і набрав в баклажки мінеральної води біля Келечина, пофотографував пейзажі і вже виїхавши за Міжгір’я зупинився, розвів вогонь і чекав решту банди на обід.

Потім був підйом на перевал і ми знову розповзлися по всій трасі. Найхитропопіший з нас умудрився вчепитися за якийсь ледве повзаючий кран і доїхав на буксирі аж до вершини. Потім чекав більше години поки зберуться всі. Я виповз третім — допомагало мотор-колесо. Вгрузити його на повну потужність і виїхати на перевал я не ризикнув (і швидше за все це б мені не вдалося), а от скинути рюкзак на ровер, зафіксувати круїз-контроль на мінімальній швидкості і йти збоку, просто притримуючи руль — «проканало».

На спуску з перевалу знов вийшло «хто в ліс хто по гриби», мене це дістало (а до всього ще й голова розболілася), тому я майже на самому моторі доїхав аж до КПП на Синевир, чим остаточно розрядив акумулятор, про що дуже пожалів на наступний день.

Offtopic: Взагалі аналізуючи події того вечора мимоволі напрошується містичний висновок: навколишній світ залежить від настрою. Тому якщо вам «хижо» — нічого навіть не починайте!

Оглянувши околиці прийшов до невтішного висновку: місце на намети для цілої нашої банди є лише на галявині, до якої треба переходити річку вбрід.

Коли зібрався повідомити цю «радісну» новину — завис телефон. Причому моцно так завис — довелося витягати батарею. Коли ж я нарешті включив цей чудо-девайс — побачив таке, що чуть не роздовбав його до найближчого каменя: 29 непрочитаних СМС-повідомлень. І це при тому, що я їх завжди або читаю або видаляю.

Знову Offtopic: Анекдот: закінчився футбольний матч, по вулиці йдуть радісні польські фанати і хтось їх питає:
— Польска виґрала?
— Та нє... Пшеґрала. Дзєсєнць до єднеґо. Алє ЯКЕ то був єден!!!

Те саме і в мене: 28 СМС-ок шлаку типу «Ви майже виграли Порш Каєн» і одна ... ЯКЕ то був єден!!!. Скільки плутанини додала її відсутність в те, що і так заплутано далі нікуди...

Телефон я не розбив і не втопив тільки по одній причині: через нього я давався чути додому, що зі мною все добре.

І ще один Offtopic: цей висновок трохи з давніших вечорів: на світі є люди, яким конче треба знати, що зі мною хоча б все в порядку. І навпаки — про яких мені треба знати, що з ними принаймні все в порядку. З тих пір мене більше не дратують дзвінки «...де ти?».

Коли всі поз’їжджалися, то виявилося, що не одному мені «щастило» на «веселі» події: Один з хлопаків — Олег — зламав підсідельну трубку і мав всі шанси продовжити подорож переживаючи незабутні еротичні відчуття :-D На щастя сідло вдалося прикріпити до того, що залишилося.

Проте до кінця вечора все більш-менш стало на свої місця: глінтвейн вилікував головні болі, забрав холод з промочених ніг, так що спати порозповзалися всі в доброму гуморі (принаймні мені так здалося).

Наступний день теж почався чудово, але на збір, фотографування, приготування і пожирання іжі ми витратили СТІЛЬКИ часу, що рушили майже під обід — на Синевир часу не залишалося. Це, правда, не завадило на спробувати пройти туди «по студентському» (менше ніж за пів ціни), але коли дядечки на КПП нам відмовили ми не дуже сумували — в планах було ще ого-го....

Детально описати як ми шукали неіснуючі стежки з карт 50х-60х років мені слів не вистачить. Скільки ми піднімалися вгору в пошуках нормальних стежок і зрештою все-таки мусіли продиратися навпростець. Як ми тішилися як дурний цвяшком напівпрогнилою вузькоколійкою. І так само, як минулий раз побачити Бескид було повним обломом (бо тоді ми думали, що то гора, а виявилося — лісництво), так само цього разу побачити його було круто! Бо далі починалася 100% відома і найголовніше — нічим незавалена, досить рівна дорога з мостами через річки і потоки. Нарешті можна було їхати, а не перетягувати ровери через пень-колоду і не бродити річками.

Єдине про що шкодую за той день — що не підбив Остапа на авантюру і не поїхали просто тоді ввечері в Долину — міг би бути у Львові в п’ятницю рано-вранці і встиг би поїхати на Великдень в село.

Але — є що є — полягали спати на виїзді з Мислівки на трасу.

В п’ятницю, щоб не ставити рекорди швидкості ми з тим-таки Остапом виїхали трохи раніше. Ми б і в Долину приїхали трохи раніше за інших, якби не одне «але» — я забув рюкзак. Так що в Вигоді ми зупинилися і чекали решту банди. Але на поїзд все-таки встигли. Справа в тому, що щоб гарантовано не спізнитися я запам’ятовував лише години. Тому моя «одинадцята з чимось» виявилася 11:50 і ми мали майже годину до дизеля Івано-Франківськ—Стрий. А в Стрию — буквально 10-15 хвилин і приїхав Лавочне—Львів.

як тільки я розберуся з вільним місцем на сервері — тут з’явиться фотозвіт з поїздки