По-перше: колись я обіцяв розповісти чим закінчиться випробовування китайського кард-рідерав комп’ютері, який до цього два інших кард-рідера успішно спалив. Пройшло майже пів року — девайс працює і не пчихає! І це є гуд!

По-друге: мене тут народ питає чого це я раптом собі такі подарунки роблю.

Причин декілька:

Рідко я зачіпаю тему IP-телефонії, хоча вона дуже цікава і широка. Може це тому, що статті технічного спрямування я пишу переважно як нотатки для себе, а інформації на цю конкретну темі в internet'i — навалом.

Отже коротка постановка задачі: є точка R і точка S, в обидвох є internet, в точці R є ще й міський телефон. Люди в точці S також періодично хочуть дзвонити на міські номери, але з мобільного — то трохи напряжно в плані фінансів, а стаціонарного — нема і найближчим часом не передбачається.

«Прокинути» існуючий номер за допомогою IP-телефонії — рішення очевидне і на перший погляд не складне, але треба врахувати декілька нюансів:

Я тут недавно пообіцяв розповісти про «старі добрі часи»... От вам, дітки, казочка.

Як не дивно це прозвучить, але те, що я зараз переважно займаюся комп’ютерами, мережами і подібною тематикою — чиста випадковість. Ну не зовсім випадковість, але, скажімо так: імовірність будь-якого іншого мого захоплення стати професією нічим не менша. В школі мені подобалися практично всі предмети, де треба було включати голову, тобто майже всі крім фізкультури. Взагалі кажучи фізкультура теж подобалася, але виключно в якості додаткової перерви тривалістю в цілий урок.

Школа була не хухри-мухри, а спеціалізована з поглибленим вивченням німецької мови. Так що якби... то писав би це зараз не інженер-програміст, а перекладач. Якби..., то міг би закінчити Лісотех — була б «сімейна традиція». Фізика і математика в старших класах переважили, але одночасно мене відправляли і на олімпіади з географії.

Але найвищу свою оцінку я отримав — не повірите — з української мови і літератури. А було діло так:

І неважливо — хочуть вони цього чи ні!

Попередня частина закінчилася нашим приїздом в Ялту. Але цим не закінчився наш день, бо ми планували заночувати десь на узбережжі поближче до канатної дороги на Ай-Петрі. Ну планували-то планували, а вийшло як завжди: дорога з Ялти повела круто вгору, та ще й не просто круто, а й довго. Педалити перехотілося десь в перші хвилин 20, а десь через годину вже і йти було влом. Але заночувати було ніде, тому йшли далі.

Після підйому, як логічно припустити, врешті-решт почався і спуск, але за той час ми відійшли настільки далеко від берега, що початкові плани на ночівлю нереальними нарешті визнали всі. Як ви, мабуть, пам’ятаєте з попередніх частин нашої «епопеї» темніє в Криму значно швидше, тому коли біля десятої вечора ми проминули санаторій «Курпати» і нарешті знайшли якийсь магазин, де можна б було поповнити запаси води, була вже глупа ніч.

Як назло ми ще й виїхали на роздоріжжя і стали перед вибором: вниз до населених пунктів (тобто шанси знайти місце для ночівлі — нульові) або знову вверх і що там з «спальними» місцями теж невідомо.

Три вихідних. Домашній комп’ютерний стіл давно просився на генеральне прибирання і от прийшов його час. В процесі розгрібання речей відкладених з міркувань «ще пригодиться» натрапив на зацофані стікери з оним-єдиним надписом на верхньому: «INTP!».

Хороша пам’ять (переважно класна штука) нагадала мені, що ці буковки я нашкрябав, коли Павло запустив своє «Пробудження» і я почав активно читати не лише його статті, а й дотичні матеріали. Власне це результат кількох тестів (результати всіх, на диво, збіглися), який визначає мій тип особистості. З того ж потоку інформації пам’ятаю, що це якась крайність (клінічний випадок, простіше кажучи ;-) )

Зараз вирішив почитати, що ще розумного пишуть про таких же вар’ятів як я.

І було в нього все як і в його пісні: квіти, любов і вино. Грошей багато не було, бо в 90-х з грошима взагалі було казна-що і на мистецтво їх мало хто тратив. Тим не менше він спромагався заповнювати публікою і оперу, і кінотеатр імені Довженка, і театр Заньковецької. Але врешті-решт не витерпів і втік за бугор. Тоді багато хто втік. І майже всі з одинаковим результатом: їх забули.

Вчора до Дня Незалежності в парку Культури був концерт Ігоря Богдана (це якщо ще хто не здогадався, що мова йде саме про нього). Востаннє я був на його концерті приблизно десять-п’ятнадцять років назад і таку подію пропустити не міг.

Соціальна мережа від IT-гіганта Google набуває популярності, а слідом з’являються і всі прибамбаси притаманні соцмережам: вподобання, групи, коментарі. Власне останні з’явилися в першу чергу для блог-платформи від того ж Google — Blogger, але знаючі люди додивилися, що жодної прив’язки там насправді немає і віджет можна вбудувати в будь-яку сторінку.

Для цього в потрібному місці слід розмістити наступний код:

Колись десь прочитав, що людина, яка записує свої фінансові операції, значно розумніше поводиться з грошима. А оскільки в кінці червня в мене намалювався невеликий мінус і довелося просити гуманітарної допомоги в батьків, то ідея позаписувати свої прибутки/видатки була витягнута з довгого ящика, запхана в примітивну таблицю LibreOffic'овського Calc'a (Linux rulez!) і якщо не щодня, то раз на два-три дні я справно заносив туди скільки, за що, звідки і куди. В процесі таблиця стала не такою примітивною — тепер вона ГАВтоматично показує скільки і де (в кишені, на картці) в мене залишилося, скільки заробив, скільки витратив і т.д.

Не знати чи получилося в мене від того тратити гроші розумніше, але трохи даних для роздумів назбиралося.

Почну з хорошого — з доходів: